Блог про красу світу навколо нас
Весна… Природа пробуджується від довгого сну… Вона знову має шанс показати свою красу , свою неповторність, свою непередбачуваність… Кожної весни природа розцвітає з новою силою. З кожним днем сонце пробуджує світ своїми променями і тікає далеко на захід, щоб завтра знов здивувати теплом.
А чи має людина шанс почати все спочатку?
Читати далі .....
Слова… Вони приносять біль і радість, сумніви і сподівання… Але чого насправді варті наші слова? Ними неможливо описати все, що назбиралось на душі. Це тільки маленька частина того, що ми відчуваємо. Все, що говорять інші – це тільки якесь поверхневе уявлення про їхнє життя, про їхні думки і бажання… Коли ми слухаємо чиїсь розповіді, то схожі на дітей, які щойно вивчили абетку, але ще не вміють читати. Ми чуємо історію, але не розуміємо до кінця…
Читати далі .....Про цей момент говорять вже дуже довго і багато… і сьогодні він настав. Багато хто вірить, що якщо загадати бажання, воно збудеться, бо це особлива дата.
Особлива? Хіба що набором цифр і не більше… Так, це цікавий момент, який більше не повториться, але чи варто довіряти випадку, чи варто довіряти цифрам мрію і думки? Звичайно, це все просто жарт, але… мало загадати бажання і сидіти чекати, поки воно збудеться…
Найзаповітніші бажання існують, щоб людина йшла вперед, змінювала щось у своєму житті, намагалася досягти успіху, протриматися до кінця і… залишитися собою… Якщо просто чекати, то мрія назавжди залишиться мрією і з часом зникне в минулому… Але не кожен має силу здійснити бажання, і тим більше цінувати його і надалі. Це, ніби ти хочеш якусь річ, а коли отримуєш, то вона стає непотрібною. Бо вона вже стала минулим, бо вже не треба за неї боротись, бо ти втрачаєш інтерес. А потім з’явиться ще якесь бажання…
Ось такі вони… мрії… Непостійні, часто непотрібні і фальшиві, з часом змінюються, і завжди ведуть вперед…!
І неважливо, який рік, який місяць, який день, яка година, яка секунда… Важливо те, що в тебе є мрія… і їй треба трошки допомогти, щоб вона здійснилася. І весь світ буде допомагати, якщо вона справжня, щира, потрібна, вічна…
І знову осінь… З кожних подихом вітром з дерев злітає золотисте листя… Все жовте-жовте. Природа гріє своїми кольорами, але не погодою. Погода холодна, сира, байдужа до всіх… Вітер розтріпує волосся і летить вдалечінь, розносячи запах осені… Сонце сліпить очі, але забуває гріти… Хмари спокійні і важкі попереджають про рясний холодний дощ або навіть сніг… Небо якогось морозного кольору таке ж далеке, як завжди… Листя, пролітаючи поряд, навіює дивні думки, які заплутуються в якісь довгі-предовгі роздуми ні про що… І нарешті відчуваєш прихід осені… осені 2011… такої особливої і водночас такої звичайної…
Хтось любить сонячні ясні дні, а хтось похмуру тінь… Але чи справді тінь така страшна? Мені здається, вона просто загадкова і непередбачувана… В темряві відчуваєш зовсім по-іншому: чуєш кожен звук, шелест, навіть подув вітру здається гучнішим. В тіні чуєш, як світ говорить тихим спокійним голосом, і намагаєшся дотягнутися до яскравого світла, яке може розвіяти всі тривоги… Тому, той хто ніколи не був в тіні, ніколи не навчиться по-справжньому любити світло…
Тут взагалі є вихід? Я йшла між довгими рядами дерев і не бачила, де закінчується дивовижний ліс…
Все почалось з того, що ми приїхали у великий яблуневий сад. Всі дерева невеличкі, рясно вкриті яблуками, до яких так і тягнулись руки. Між гілками пробивалось сонячне проміння, в якому яблучка виблискували і переливались. Зараз вони виглядали ще смачнішими…
Таке враження, ніби я попала в казку! Але рано чи пізно вона мала б закінчитись… З цієї яблучної історії було досить важко вибратись, але, доїдаючи чергове яблуко, я все ж знайшла вихід з цього «лісу»…
Хочеться показати вам хоч частинку цієї спокуси!
Теплий сонячний промінчик… Побачивши його, зразу відчуваєш, як сльозяться очі, а на лиці все одно радісна усмішка. А літо вже давно закінчилось, і щире гаряче сонце покидає нас, на зміну йому приходить жовтогаряча, але холодна осінь.
Та поки що осінь не повністю освоїлась, і вся природа насолоджується останніми променями…
Ще недавно за вікном світило ясне сонце, здавалося, що все палає від його гарячих променів, а зараз жовтіє листя, і відчувається осіння прохолода… А так хочеться назад – в літо!!! Купатися в променях сонця, радіти кожному новому дню, гуляти допізна…
Так приємно теплим літнім днем просто лягти в ніжну зелену траву і дивитися, як пливуть хмари, як вітер ганяє їх по безмежних просторах, заставляючи час від часу закривати палаюче сонце. Приємно, коли раптово починається рясний теплий дощ і каплі падають на землю, щоб хоч трошки охолодити її… А потім крізь хмари пробиваються промінчики і знов дарують тепло і радість… Коли в жаркий день йдеш на річку, де швидка холодна вода змиває всі думки і залишається тільки свіжість… Коли, вийшовши на берег, можна годинами дивитись, як нестримна течія виблискує на сонці і тікає кудись до безмежного моря… Коли кожного ранку зустрічаєш перші промені, в яких ніжиться ранкова роса… Коли відчуваєш п’янкий аромат лілій та дурманів, а в густій траві де-не-де видно дрібні ромашки… Тоді розумієш, що літо – це життя! Життя для тих людей, які вміють щиро усміхатися і радіти…
Хоча надворі вже осінь, я всім хочу побажати літнього настрою. І що б не сталося, нехай літо завжди буде у вашому серці!
Небо… Всесвіт… Безкінечність… І… ніяких думок…
Небо завжди манить своєю величчю і безмежністю… Теплого літнього дня так приємно дивитися, як повільні хмари пересуваються небесними просторами… Їм нічого не заважає, а вітер жене їх кудись далеко-далеко, туди, де нема ні печалі, ні радості, ні думок… тільки недосяжні мрії…
І ось хмари стають золотистого чи рожевого відтінку, і жовтогаряче сонце забирає їхнє тепло і ніжність, щоб подарувати новий день тим, хто зараз на іншому кінці Землі…
Вечір. Сонце вже зайшло… Але в пам’яті ще залишається світло останнього променя. Закінчився ще один день. Він був таким самим як усі інші. І більшу його частину сидиш перед холодним монітором, не звертаючи уваги на те, що за вікном, на яскраве сонце, на безмежне небо, не звертаючи уваги на те, що вже весна… Черговий раз заплутуєшся в світовій павутині, намагаючись втекти від реальності. Сидиш ось так перед комп’ютером і переконуєш себе, що все ще встигнеш, що просто тут є щось цікаве, потрібне, та водночас розумієш, що від вчора нічого не змінилося і ти не маєш чим зайнятися. Але далі продовжуєш друкувати фрази, які давно втратили значення як для тебе, так і для інших. Просто так набагато легше: ніяких емоцій і почуттів…
А зараз сиджу, дивлюсь на нічне небо, таке темне і чарівне… В житті ж набагато краща графіка, але не всі це розуміють. Здається, що я сама іноді забуваю про це… І цей останній промінь, такий яскравий, що спалахнув червоним полум’ям далеко за обрієм – промінь надії. Завтра буде ще один день. Хочеться, щоб він відрізнявся від попередніх. Хочеться побачити не тільки останній промінь, але й тепле яскраве сонце, яке дарує радість, і яке ми проміняли на монітори, такі порожні та бездумні…
