Історія фотографії: чорно-біле фото
Вперше слово "фотографія" прозвучало з трибуни у березні 1839 року з вуст сера Джона Хершеля, але зараз достеменно відомо, що кількома тижнями раніше його вжив німецький астроном Йоганн фон Мадлер. Але навіть його не можна назвати винахідником фотографії, тому що вперше зображення було зафіксовано хімічним способом за допомогою оптичного приладу на дванадцять років раніше.
Джон Хершель (1792-1871) - найвідоміший англійський астроном і фізик. Першим показав теоретичні основи, за якими повинні складатися об'єктиви з двох лінз, щоб по можливості послабити вплив сферичної і хроматичної аберації
Іоганн Генріх Мадлер (1794-1874), німецький астроном
Автором першого фотографічного зображення став Жозеф Нісефор Ньєпс, за що ми всі його пам'ятаємо та поважаємо, що, разом з тим, не дає йому права називатися повноправним і беззаперечним батьком фотографії.
Жозеф Нісефор Ньєпс (1765 -1833) - французький винахідник, відомий як першовідкривач фотографії
Ще в середині XVIII сторіччя один француз на ім’я де ля Роше передбачив, що на полотні, вкритому особливою липкою речовиною, можна відобразити реальний об'єкт. Далі він писав, що таке дзеркальне зображення можна зробити вічним, висушивши полотно в темряві. Точність його пророкування вражає уяву, але давайте почекаємо надягати лаври на голову де ля Роше. Справа в тому, що фотографія стала можливою завдяки відкриттю двох явищ з абсолютно різних природничих областей - оптичної і хімічної. Насправді, дивно, чому фотографію не винайшли раніше. Судіть самі: лінза була відомою ще стародавнім грекам (зокрема, в одному зі своїх трактатів, її згадував Аристофан).
Безлінзову камеру-обскуру (світлонепроникний ящик з крихітним отвором в одній зі сторін) Леонардо Да Вінчі докладно описав ще у 1519 році. У сімнадцятому столітті камеру обскуру вдосконалили, замінивши отвір на лінзу, а задню стінку на матове скло, на яке проектувалося зображення. Однак, на той момент не існувало іншого способу зберегти зображення, крім як відмалювати його вручну за допомогою методу, коли копіюють один до одного креслення на віконному склі.
Камера-обскура - загальний вигляд
Художники епохи Відродження, зокрема Ян Вермер, нерідко користувалися проекційним ящиком, щоб полегшити створення ескізу. У XIX столітті серед художників популярним став інший пристрій, а саме камера Люсід, винайдений ще в XVII столітті Кеплером. Вона являла собою комбінацію призми і лінз і створювала на папері напівпрозоре зображення, яке художник обводив по контуру, а потім заповнював деталями з натури. Однак, ні камера Люсід, ні проекційний ящик не давали можливості створювати зображення без наявності навичок живопису. Природно, що ідея фіксування реальності з документальною точністю була дуже привабливою, але зусилля в цій галузі протягом століть не приносили успіху.
У XVII столітті Роберт Бойль описав потемніння хлориду срібла, але він був упевнений, що відбувається це на повітрі, а не під дією світла. А його сучасник Анжело Сала зауважив, що нітрат срібла темніє на світлі. Майже через двісті років англієць Томас Веджвуд підійшов до фотографії практично впритул: експериментуючи з солями срібла, він отримав відтворювані результати по створенню силуетів предметів, але запобігати їх повному почорнінню він так і не зміг.
Вперше це завдання вдалося вирішити Нісефору Ньєпсу в 1827 році. В якості світлочутливого матеріалу він використав бітум, властивість якого твердіти під впливом сонячних променів була вже давно відомою. Перша в історії людства успішна фотозйомка, зайняла у Ньєпса 8 годин. В якості першого фотоапарату Ньєпс використав вже знайомий нам проекційний ящик, замінивши матове скло на світлочутливий матеріал. Зрозуміло, зображення на покритій бітумом пластині виявилося не тільки перевернутим, але і оберненим дзеркально, але це були дрібниці на тлі загального успіху.
Перша у світі фотографія. Геліографія Ньєпса. 1826 рік
У січні 1829 року відомий в Парижі фахівець з театральних декорацій Луї Дагер зацікавився експериментами Ньєпса та схилив його до співпраці. Щоправда, Ньєпс невдовзі зійшов з розуму, а через 4 роки і зовсім помер. Залишившись на самоті, Дагер продовжував експерименти і зробив два важливих відкриття: він навчився "проявляти" невидиме (або латентне) зображення на мідній пластині, покритій хлоридом срібла, парами ртуті та фіксувати його розчином солі.
Луї Жак Манде Дагер. (1787-1851) Літографія, 1837 рік
Луї Дагер. Натюрморт з гіпсовими відливами, 1839 рік
Дізнавшись про успіхи Дагера, французький уряд повів себе дуже прозорливо і придбав права на винахід у липні 1839 року. 19 серпня 1839 року процес був оприлюднений під назвою "дагеротипія". Було б цілком логічно припустити, що саме ця дата стане днем народження фотографії, але вийшло все по іншому.
Виявляється, півтора року назад, англієць Вільям Генрі Фокс Талбот (1800-1877) доповів у Королівському Товаристві про винайдений ним спосіб одержання зображення на папері, який не вимагає художніх навичок. Калотипія (так Талбот чомусь назвав свій процес) принципово відрізнялася від способу Дагера і мала як свої переваги, так і недоліки. Зовні готовий дагеротип був більше подібний на гравюру, ніж на фотографію, і не існувало технології його копіювання. Геніальність винаходу Талбота була в тому, що фотографії можна було тиражувати в необмежених кількостях. В основі методу лежить той самий негативно-позитивний процес, який використовується у фотографії по сьогоднішній день. На першому етапі, зображення через об'єктив проектувалося на папір, вкритий хлоридом срібла. У результаті виходив негатив, з якого, на такому ж аркуші паперу, контактним способом друкувався позитив. Калотипи Талбота істотно поступалися дагеротипам у чіткості, але, як незабаром з'ясувалося, в портретній фотографії це було навіть краще.
Вільям Генрі Фокс Талбот. Дагеротип, Антуан Клоде. 1844 рік
Драбина. Калотип Талбота. 1843 рік
Природньо, що ні дагеротипи, ні паперові негативи Талбота не можна було збільшувати (фотозбільшення стало можливим тільки після появи прозорих підкладок). Тому розмір фотографії визначався виключно форматом камери. Великий розмір фотопластини (стандартом був 6х8 дюймів, але існували і камери більшого формату) накладав певні вимоги на застосовувану оптику. Фокусна відстань в 250-300 мм вважалася портретною, тому навіть об'єктиви середньої світлосили були досить важкими. Оправи об'єктивів робилися з бронзи. Зараз собі таке дозволяє тільки Leica, а в ті далекі часи легких алюмінієвих сплавів ще не знали. Як наслідок, фотоапарати тих часів були настільки важкі та громіздкі, що про зйомку без спеціального штатива не могло бути й мови.
Не підозрюючи про існування Дагера, Талбот щиро вважав себе винахідником фотографії. Можете собі уявити, як його обурила звістка про те, що вся слава належить не просто комусь іншому, а ще й французу. Розлютившись, Талбот запатентував свій метод так, що користуватися ним могли собі дозволити тільки дуже заможні люди. Дагер теж був не ликом шитий і примудрився отримати патент, що забороняв безкоштовні заняття фотографією на території Великобританії. У зв’язку з цим розвиток фотографії у Великобританії до 1851 року практично призупинився.
Тим часом, французи не заспокоїлися. Племінник покійного Ньєпса Абель Де Сан-Віктор вирішив удосконалити процес Талбота. Розуміючи, що проблеми з чіткістю були наслідком використання паперу як підкладки негативу, він вирішив замінити папір на скло. Щоб закріпити хлорид срібла на гладкій поверхні, Абель змішав його з яєчним білком, ставши, таким чином, винахідником фотоемульсії. Процес назвали альбуміновим. Він давав відмінні результати, нітрохи не гірше дагеротипів, але відрізнявся дуже низькою світлочутливістю. Через довгі витримки портретна фотографія по процесу Абеля стала не можливою. Саме тому всі альбумінові відбитки, які збереглися до наших днів - це пейзажі та архітектура. Усі тогочасні фотопроцеси мали один спільний недолік: низьку світлочутливість, яка вимагала витримок, обчислюваних десятками секунд, або навіть хвилинами. Це створювало незручності фотографам та створювало незручності їх клієнтам.
У пошуках процесу, більш відповідного для роботи з людьми, Фредрік Скотт Арчер винайшов емульсію на основі колодію. Колоїдний процес не тільки скоротив витримки до двох-трьох секунд, але, крім цього, його собівартість виявилася в десятки разів нижчою, ніж у дагеротипів. Зрозуміло, що усі переваги колоїдного процесу мали свою ціну. Фотограф повинен був встигнути зробити експозицію і проявити пластину ще до того, поки емульсія висохне. Тому, полив її проводився прямо у фотоапараті. Крім того, колоїдний процес вимагав громіздкого обладнання. Все це зробило зйомку, навіть у студії, заняттям досить складним та заморочливим.
Фредерік Скотт Арчер (1813-1854)
Наступною значною подією в розвитку фотографії став винахід желатинової емульсії доктором Річардом Меддоксом в 1871 році. Важливість винаходу Меддокса була ще й у тому, що він зробив можливим фабричне виробництво фотоматеріалів.
До 1884 року желатинові пластини вироблялися без підкладки. Джордж Істман (напевно Вам знайома фірма «Істман-Кодак») запропонував поливати желатинову емульсію на нещодавно винайдений Ганнібалом Гудвіном целулоїд. Так власне і з'явилася фотоплівка. Роль винаходу Істмана важко переоцінити. Плівка не лише полегшила непідйомні валізи фотографів (уявіть собі, раніше кожна фотопластина була в десять разів товстішою та важчою, та ще й могла розбитися при не дуже обережному поводженні), але і відкрила зовсім нові горизонти для конструкторів фотокамер.
Джордж Істман (1854-1932)
Можливість згортати целулоїдну плівку в рулон привернула увагу братів Люм’є, винахідників кіно. Томас Едісон удосконалив ідею Істмана винаходом перфорації. Перфорована 35-міліметрова кіноплівка, запропонована Едісоном у 1892 році, використовується майже в первозданному вигляді і в наші дні. Єдиним значним удосконаленням її була заміна вогненебезпечного целулоїду на спочатку ацетатну, а в 1949 році на целюлозно-триацетатну плівку.
Варто відзначити, що фотоемульсії XIX століття відрізнялися не просто низькою світлочутливістю, але ще і повною її відсутністю по відношенню до червоної і зеленої частин спектру. Природно, що, фотографуючи на такі матеріали, неможливо було отримати правильну тональну передачу. Герман Фогель випадково відкрив метод сенсибілізації фотоматеріалів до зеленого кольору. Зараз емульсії, чутливі до зеленої частини спектру, називаються ортохроматичними. Правда, панхроматичні фотоматеріали, чутливі ще й до червоного кольору, з'явилися тільки в 1906 році завдяки доктору Кеннету Мису.
У 1911 році на оптико-механічне виробництво Leitz Wetzlar був прийнятий головним інженером Оскар Барнак. Ще в 1905 році йому в голову прийшла геніальна ідея зменшити розмір негативу, що дозволило б зробити фотоапарати більш портативними. Він же винайшов і пристрій для проекційного друку - фотозбільшувач. Перша світова війна зупинила розробки Барнака, але в 1915 році йому вдалося переконати Ернста Лейца в доцільності своєї ідеї, показавши йому фотознімки, зроблені прототипом нової камери. Попрацювавши ще десять років над винаходом Оскара Барнаком, Leitz представив світу новинку із кумедною назвою Ur-Leica. Взявши в якості фотоматеріалу стандартну 35-міліметрову кіноплівку, Барнак розташував її горизонтально та подвоїв по довжині розмір кінокадру формату 18х24 мм. Роль принципово нової конструкції виявилася набагато більшою, ніж інженери фірми Leitz могли припускати. Портативність, непомітність і легкість в управлінні зробили Лейку незамінною для документальної фотографії та фотожурналістики.
Ur-Leica, 1913-14 роки
Мініатюризація фотоапаратів породила проблему, з якою фотографи дев'ятнадцятого століття були досі не знайомі. Фотографічна емульсія являє собою застиглу суспензія твердих кристалів галогеніду (найчастіше, броміду) срібла в желатині. У процесі проявлення, ці кристали перетворюються на зерна металевого срібла. При контактного друку великого формату 6х8 дюймів мікроскопічні зерна не видно, але, щоб отримати відбиток такого ж розміру з негативу розміром 24х36 мм, потрібно значне збільшення. В результаті, зображення виглядає зернистим. В той час як у художній фотографії зернистість цілком допустима і навіть іноді бажана, в більшості фотографічних галузей вона становила серйозну проблему. Причому, як виявилося, зернистість фотоматеріалів безпосередньо пов'язана зі світлочутливістю. Сучасні фотоплівки істотно досконаліші тих, якими користувалися перші власники портативних камер. Їх чутливість в тисячі разів вища, при тому, що зерно суттєво дрібніше та щільніше.
За матеріалами сайту rosphoto.com