Брешем, щоб не вірити

Брехня… Якою б вона не була, вона завжди приносить нещастя… Так кожного з нас вчать з дитинства. Часто ми чуємо, як люди, виправдовуючись, кажуть, що збрехали заради добра… Звичайно, це звучить дуже гарно, навіть здається чесним і величним.

Але ніхто не може знати точно, чи бреше йому людина чи ні… І далеко не всі вірять в те, що говорять інші, адже правду знає тільки одна людина – та, яка говорить, а що вона розказує, це вже зовсім інша справа.

Мені здається, що життя – це чай без цукру… Яким би він гірким не був, він все одно має якийсь свій особливий смак, особливий аромат, до яких з часом звикаєш і які стають чимось незамінним. А цукор – брехня… З ним смачно, але втрачається та неповторність, яка є частиною кожного з нас…

Чому тоді ми брешемо? Напевно, не хочеться, щоб інші дізнались про наші помилки і щоб приховати їх, ми «підсолоджуємо» правду. І чим більше ми кидаємо цукру в свої історії, тим більше стараємось знайти його в словах інших людей… І знаходимо… Навіть в правді можна знайти щось брехливе, якщо дуже постаратися.

Виходить, ми брешемо, щоб не вірити… А тоді у що взагалі вірити? Кому вірити? Навіщо? Кожен сам вирішує, кому брехати і кому довіряти. Напевно, це все, що ми можемо… Вирішити…