В житті набагато краща графіка…

Вечір. Сонце вже зайшло… Але в пам’яті ще залишається світло останнього променя. Закінчився ще один день. Він був таким самим як усі інші. І більшу його частину сидиш перед холодним монітором, не звертаючи уваги на те, що за вікном, на яскраве сонце, на безмежне небо, не звертаючи уваги на те, що вже весна… Черговий раз заплутуєшся в світовій павутині, намагаючись втекти від реальності. Сидиш ось так перед комп’ютером і переконуєш себе, що все ще встигнеш, що просто тут є щось цікаве, потрібне, та водночас розумієш, що від вчора нічого не змінилося і ти не маєш чим зайнятися. Але далі продовжуєш друкувати фрази, які давно втратили значення як для тебе, так і для інших. Просто так набагато легше: ніяких емоцій і почуттів…

А зараз сиджу, дивлюсь на нічне небо, таке темне і чарівне… В житті ж набагато краща графіка, але не всі це розуміють. Здається, що я сама іноді забуваю про це… І цей останній промінь, такий яскравий, що спалахнув червоним полум’ям далеко за обрієм – промінь надії. Завтра буде ще один день. Хочеться, щоб він відрізнявся від попередніх. Хочеться побачити не тільки останній промінь, але й тепле яскраве сонце, яке дарує радість, і яке ми проміняли на монітори, такі порожні та бездумні…

Непередбачувана…

Вона іде по вулиці, усміхаючись перехожим, але не кожен це бачить… Вона не звертає уваги на тих, кому потрібна, хоча знає про їхні почуття… Вона ніколи не зникає, але знайти її дуже важко… Здається, таких, як вона багато, але це підробки… Ти можеш її кликати, але вона не обернеться… Ти можеш її чекати, але вона не буде цим перейматись… Чи ти можеш? Це теж буде вирішувати вона… Так, саме вона, бо знає набагато більше, ніж ти…

Її життя дивне і непередбачуване… Вона бачила і радість, і горе, які дуже часто сама й приносила… Напевно, через це про неї знають всі, але не кожному вдалось її зустріти… Вона добра і ніжна, але може стати жорстокою… Вона усміхнеться, але якщо її відштовхнути, залишить тобі тільки біль… Вона вміє зцілювати рани, але може не вагаючись вбити… Вона намагається дарувати тепло, але не всі це розуміють… Її часто використовували, але вона не могла нічого змінити… Вона може врятувати душу, але може і знищити… В неї є слабкості, тому вона часто падала, але завжди знаходила силу, щоб піднятися і йти далі…

Ось так вона йде крізь віки… Її ім’я – Любов… На жаль, в її історії дуже багато «але», та, напевно, так і має бути, бо вона завжди різна і непередбачувана…

Недосяжність

Всі винахідники літаків чи ракет намагалися полетіти в небо. Але чому намагалися, в них це вийшло, хоч для досягнення мети було витрачено багато зусиль… І все-таки, для чого люди хотіли здійнятися в небо?

Безмежна блакить… Вона завжди кличе до себе. Сині простори століттями приваблюють людей. Ми часто заздримо птахам і комашкам, бо вони вміють літати, бо цей дар їм дала сама Природа, бо вони можуть здійнятися в небо одним помахом крил, бо вони здаються вільними, щасливими… А нам залишається тільки спостерігати за їхнім безтурботним польотом. Напевно, такі почуття викликають бажання навчитися літати.

Можна літати у літаку, але, кажуть, в людини ніколи не буде крил, щоб полетіти самій… Можливо, крила нам просто не потрібні? Або вони у нас вже є? Так, ми їх маємо, хоча вони не такі, як у птахів, вони – невидимі. Це наші мрії… Треба тільки щось уявити і, закривши очі, опинишся там…

Мрії роблять нас сильнішими, заставляють йти до мети. А коли вони збуваються, з’являються інші, адже людина недосконала і завжди хоче нового, здається, недосяжного, але бажання іноді набагато сильніші за страх.

Здається, що недосконалість – це слабкість, але вона заставляє нас змінюватись, ставати кращими, заставляє мріяти…

Я думаю, що небо, в яке так хотіли полетіти герої легенд, казок, переказів, було символом досконалості, до якої всі стараються дістатися, але вона все одно залишається лише мрією…

Просто життя…

Живеш? Живи…
Ідеш? Іди…
Розійшлись наші дороги.
Не стій. Тікай…
Нема у серці вже тривоги.
Шукала сенс в пустих словах,
Коли нас було тільки двоє.
І зник вогонь в моїх очах –
Вогонь безмежної любові.
Я знов одна, я знову вільна,
Щаслива, трошки божевільна.
Я можу знов без тебе жити,
Хоч ти навчив мене любити…

Макросвіт

Коли фотографуєш предмети зблизька, здається, що ти їх бачиш зсередини і, водночас, краще розумієш. Особливо важко фотографувати комах, бо коли вони бачать об’єктив фотоапарата, то починають тікати. Але такі приколи надають ще більше задоволення від фотографування.

Барви осені

Осіння барвиста пора завжди милує око. І хоч осінь приносить нам, школярам, багато учнівських клопотів, відпочинок на природі (чи збір врожаю) пригадує нам теплі літні дні.

2009-2018 Світ фотографій Блог про красу світу навколо нас


Up ↑